ВІТАЮ НА БЛОЗІ! Любити дітей – по-материнськи, Виховувати – по-сухомлинськи, Працювати – з креативом, Відпочивати – з позитивом!

пʼятницю, 25 січня 2019 р.

ДУХОВНІ СКАРБИ НАШОГО КРАЮ ТА МОЄЇ РОДИНИ


В рамках місячника народознавства «Обряди та звичаї мого краю та моєї родини», що проходить в ДПТНЗ «Куликівський професійний аграрний ліцей» в січні 2019 року, вихователь гуртожитку Валентина Миколаївна Брунець, за підтримки ІА «ПРЕС-ЦЕНТР», пропонує учням, батькам, викладачам, майстрам в/н і всім бажаючим долучитися до створення віртуального колажу – спогаду «Духовні скарби нашого краю та моєї родини».
Нам цікаво, які скарби-обереги зберігаються у ваших родинах.
Тим часом, вашій увазі пропонуємо невеличку розповідь про рукодільницю, бабусю Валентини Миколаївни – Ганну Макарівну Жеребко.

                                                                        ЕТЮД-СПОГАД
Рушник на стiнi… Не було в Українi жодної оселi, якої б вони не прикрашали. Хата без рушникiв, казали в народi, — що родина без дiтей. Про рушники говориться i в iнших народних прислiв’ях:
Рушник на кiлочку — хата у вiночку.
Не лiнуйся, дiвонько, рушники вишивати — буде чим гостей шанувати.
Рушник iз давнiх-давен символiзував не тiльки естетичнi смаки, вiн був своєрідною вiзитною карткою, обличчям оселi, а вiдтак — i господинi. По тому, скiльки та які були рушники,
складалася думка про жiнку, i дочок. Нiщо, здається, так точно не характеризувало жiночу вправнiсть, майстернiсть, охайнiсть i працьовитiсть, як цi вимережанi рукотвори.
Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження, одруження, життя i смерть людини. Недарма казали: “Рушник — як доля, на ньому люди вишивали своє життя”.
Рушники-спогади усміхаються до мене зі стін моєї хати, творять у моїй душі вічне диво. Дивлюся на них і серцем яснію. Іскриться в них любов, переливається барвами в кожній квіточці, гілочці, рисочці кожній, і кожний рушник вдивляється в мене маминими і бабусиними очима,благословляє на новий день під сонцем і небом, навіює щось тремтливо-печальне і невловимо-радісне… Нехай це не модно нині, але дивишся на це рукотворне диво на стінах – і на серці так легко, щасливо. Вдивляєшся в кожен мамин і бабусин стіжок – і розквітаєш душею…
До нашого часу збереглися рушники моєї покійної бабусі Ганни вишиті у 1940 році.
Оживають на рушниках барвисті квіти… Це золоті руки моєї бабусі творять дива. ЇЇ праця невтомна, її винахідливість і фантазія безмежна.
Народилася моя бабуся в невеликому селі Авдіївка, Чернігівської області, Куликівського району . Саме тут минуло її нелегке дитинство та юність. “Життя прожила, як і всі люди мого віку, важке. Війна, тяжка праця в колгоспі”, — говорила про себе Ганна Макарівна.
Через важку працю зранку до вечора в дитинстві, в юності не мала можливості вишивати. Мала тільки мрії… Добре, що гарні, красиві мрії здійснюються. Вишивати почала вже в зрілому віці, коли підросли діти та стало більше часу.
Квітуйте, мої рушники дитинства, осявайте мені сонячну стежину, променисту доріженьку серед дорідних хлібів і буйних трав, замріяних садів і вродливих квітів. І допоки я йтиму нею, я жива, бо нуртує в мені Пам’ять. Пам’ять віків у серці, оживає маминою й бабусиною любов’ю, закарбована в рушниках мого дитинства.
Хай живе краса на вишиванці моєї бабусі! Хай співають пташки, пломеніє калина, хизуються красою різнокольорові квіти. Тут мудрість поколінь і невимовний талант моєї бабусі. Слава рукам, що створили таку красу!

Немає коментарів:

Дописати коментар