РУБРИКА «Новини гуртожитку»

У березні стартував довгостроковий проект «ЕТНОХАТА» («Що? Як? Коли? Де? носили наші предки») - спільна робота творчої майстерні «Шляхетна українка» та бібліотечної ради.

Проект має на меті відтворити призабуті джерела культурного надбання українського народу, його багатовікових традицій.

Завдяки ряду публікацій у рамках проекту здійсниться спроба зібрати, опрацювати,систематизувати, відтворити самобутність українського одягу.

Активна співпраця ради бібліотеки та творчої майстерні сприятиме плідному та результативному внеску у відродження та поширення елементів культурної спадщини.

«Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок».

Іван Котляревський «Енеїда».

Очіпок — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.

Цей убір голови відомий з XIX ст. Очіпок (збірник) являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.

М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою - стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками.

М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.

Очіпки з дорогих матеріалів прикрашалися вишивкою, перлами, дорогоцінним камінням.

Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху — тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою.

На Київщині форма очіпка нагадує шапку, що її вбирали княгині та жінки козацької старшини. Шили очіпок із парчі, шовку або оксамиту. Очіпки бували круглі, трикутні, часом з «ріжками» зверху або з боків, а довкола викінчені однокольоровою смугою. Матеріал на очіпок брали квітчастий або гладкий, що його вишивали квітами чи листками. Колись не показували з-під очіпка навіть невеликого пасма волосся, але пізніше воно трошки виглядало спереду чи з боків.

На Полтавщині очіпок надівали на кибалку, себто на круг з пруття, обведений полотном. Вперше його надівали молодій під час весілля. На кибалку накручували довкола голови волосся, чепець натягали зверху та зав’язували ззаду. Це надавало голові поширеної форми. Хоч пізніш жінки перестали носити кибалку та поширену форму очіпка зберігали, ще й підкреслювали її, пов’язуючи поверх шовкову хустку.

Чернігівщина славилася тим, що очіпок мав підвищену циліндричну форму. Зразок було узято з клобуків черниць, котрих було багато в тих околицях. Поверх пов’язувались шовковими хустками відмінного кольору.

Слобожанщина взяла за зразок полтавський поширений очіпок. Цікава особливість цієї околиці — шапочка „ кораблик”, що залишилася з козацьких часів. Носили її найчастіше взимку. Шапочка мала завернений край, що тісно прилягав до голови; верх її був із парчі або оксамиту на підшивці, край з хутра мав зубець, часом два — спереду і ззаду, або був поділений на чотири вужчі зубці; звалася «кораблик», бо формою нагадувала вітрильники.